Читаємо "Марусю Чурай" Ліни Костенкор

ЯКБИ ЗНАЙШЛАСЬ НЕОПАЛИМА КНИГА
Розділ I. (продовження)

Тоді устала мати, Чураїха,
і сказала так: 

– Пане Пушкарю, полковнику полтавський,
                                              а добродію наш!

Що вам маю сказати? Спасибі людям за тишу.
Он сидить писар, Туранський Ілияш.
Хай він мої сльози запише.

Чужа душа – то, кажуть, темний ліс.
А я скажу: не кожна, ой не кожна!
Чужа душа – то тихе море сліз.
Плювати в неї – гріх тяжкий, не можна.

І чим же, чим ви будете карати
моє смутне, зацьковане дитя?
Чи ж вигадає суд і магістрати
страшнішу кару, ніж таке життя?!

Ви грамотні. Ви знаєте латину.
За крок до смерті, перед вічним сном,
одного прошу:
                        у мою дитину
не кидайте словами, як багном!

Притихли люди, знітилися свідки,
сльозина блисла у якоїсь тітки.

Відтак, уже не ставлений ніким,
прийняв присягу Шибилист Яким.

– Даруйте… я… незвичка промовляти…
Хотів сказати річ іще таку:
Марусю знаю ще із немовляти
і Гриця знаю ще у сповитку.

Он там сидить та бідна Чураїха.
Чи на суді була вона коли?
Проз їхній двір тоді я саме їхав,
коли Грицька на цвинтар повезли.

Чи рвала мати так на собі коси,
як задзвонили по його душі?
Та він же їй як рідний син і досі,
у них і виріс там на шпориші.

Вона ж свою дитину годувала
та вже й сусідську бавила, чужу.
Бобренчиха ж тим часом воювала –
за курку, за телицю, за межу.

Все ніколи. То в них і повелося:
сьогодні ситий, бо учора їв.
То те дитя й на ноги зіп'ялося,
і розуму дійшло у Чураїв.

Коли ж у Гриця вибилось навусся
і Чураївна стала на порі,
то полюбилась хлопцеві Маруся, –
могли б лише радіти матері.

Воно на те й заходилось спочатку.
Грицько пішов тим часом у похід.
Попідростали верби і дівчатка, –
про це в суді, можливо б, і не слід, –

але ж Маруся так його чекала,
такі літа одна перебула!
Нікому ні руки не шлюбувала,
ані на кого й оком не вела.

Грицько ж, він міряв не тією міркою.
В житті шукав дорогу не пряму.
Він народився під такою зіркою,
що щось в душі двоїлося йому.

Від того кидавсь берега до того.
Любив достаток і любив пісні.
Це як, скажімо, вірувати в Бога
і продавати душу сатані.

– Хай Бог почує сльози удовині! –
Бобренчиха зайшлася від ридань.
– Панове суд! Я вірю цій людині, –
сказав Пушкар.
                        І втрутився Горбань:
– А чим довір'я ваше обгрунтоване?
Ведете суд на хибну колію.

– У мене, пане, слово не куповане,
і я його не продаю.

А хто тут, може, хоче хабаря,
то хай мені подивиться у вічі.

– Панове!
                До Мартина Пушкаря
тут посланець прибув із Січі.

…Ввійшов, як грім, обвітрений з дороги.
Віддав чолом і мовив хрипкувато:
– Полковнику, вам лист від кошового.
– Гаразд. Сідай. Спочинь з дороги, брате.
Якісь новини?
                    – Обступає ворог.
Богдан козацтво стягує під Білу.
Потрібна поміч. І потрібен порох.
Потоцький йде назустріч Радзивіллу.

Зірвав полковник повагом печатку.
І поки він листа того читав,
той посланець обговтався спочатку
і тих, поближчих, райців запитав:

– Ну, як тут, мирно? Пишемо папери,
язик зломивши на судейський штиб?

Зітхнули райці. Обізвався первий:
– Та тут таке! Козак у нас погиб.

– Погиб? Козак? То що у вас в Полтаві? 

Облога? Зрада? Засідка? Бої?
– Та ні. Маруся. Он сидить на лаві.
Струїла хлопця. Судимо її.

Той засміявся: – Отакої к бісу.
Під Білу Церкву стягнуто полки.
Палає Київ, знищено Триліси.
У вас же он як гинуть козаки!

Тай бій. Там смерть. Там зламано границі.
Людей недохват. Ллється наша кров.
А тут – погиб… У вас ще на спідниці
не перешили ваших коругов?

– У вас, у нас. Ви Січ, а ми Полтава.
У вас права, ми ж – охоронці права. 

У вас за вбивство кара там яка? – 

   Козак сказав:
                         – А проста. Як по злобі
   козак уб'є, не дай Бог, козака, –
   живого з мертвим ув одному гробі!
– А тут, бач, інше. Тут все навпаки.
Погиб козак од женської руки.

– Домарики, така у вас і смерть.
Безславно вмер, а кажете: убито.
А запорожці – люди без круть-верть,
все кажуть щиро на своє копито.
Якби ми ремигали, як воли,
якби ми так чесали язиками,
то вже б давно Вкраїну віддали,
не мавши часу бути козаками.

Ця дівчина… Обличчя, як з ікон.
І ви її збираєтесь карати?!
А що, як інший вибрати закон, –
не з боку вбивства, а із боку зради?

Ну, є ж про зраду там які статті?
Не всяка ж кара має буть незбожна.
Що ж це виходить? Зрадити в житті
державу – злочин, а людину – можна?!

Суддя сказав: – Знаскока тут не мона.
Тут, запорожче, треба Соломона.

Козак сказав: – Замудрувались ви.
Тут треба тільки серця й голови.

Тоді у вряді почалась незгода.
Той каже так, а той іще інак. 

Лесько сказав: – Кого в цім ділі шкода,
так це Івана Іскру. То – козак.
Таке нещастя хоч кого знеможе.
Це ж можна тут рішитися ума.
Любив же він Марусю, не дай Боже!
Тепер сидить, лиця на нім нема.

У свідки більш ніхто не зголосився.
Суддя пождав, щоб гамір трохи змовк.
Полковник встав, в судді перепросився,
бо мав на Білу готувати полк.
Посунув трохи війта і бурмистра.
Поспільство розступилось на аршин.
І вийшли вдвох. За ними вийшов Іскра.
І ще там дехто з полкових старшин.

На другий день, в годину зегарову,
суд приступив до вислухання знову.
Сказавши Чураївні, щоб вона,
оскаржена, то значить, сторона,
настановила свідків, віри годних,
не підозренних у проступствах жодних.

Бо ми-сьми, вряд, ведлуг закону чиним,
о справедливість дбаючи одну,
що, може, є які-небудь причини,
котрі її пом'якшують вину.

Вона й від цього, вбивця, ти диви,
відмовилась хитанням голови.
І це було нам доказом яскравим –
не мала що сказати перед правом.

Тоді, зачувши отакі слова,
не бувши свідком ставлена позатим,
Ящиха Балаклійська Кошова
освідчила:
                 – Я маю що сказати!

У мене дома діточки малії.
Мій муж поліг в боях у Приазов'ю.
А я прийшла сюди аж з Балаклії,
хоч я людина вже не при здоров'ю.
Отож скажу відкрито і вселюдно.
Буває всяко, доля – не черінь.
Любов – це, люди, діло неосудне.
По всі віки. Во вік віків. Амінь.

У Горбаня самі стенулись плечі:
– Ото жінок і не пускають в Січ.
Сказали ви, Ящихо, нездоречі.
Даремно ви убовтнулися в річ.

– Вже стільки літ суддюю у Полтаві, –
сказав суддя. – Чимало бачив справ.
Сиділи всякі в мене тут на лаві,
халепи я такої ще не мав.

По тому встав, на стіл руками сперся:
– Тут говорили свідки й очевидці.
По вислуханню всіх цих контроверсій
суд має перейти до пропозицій. 

Хоч тут думки були навпереміну,
та суд стоїть на вірному сліду.
Хто має мисль яку-небудь одмінну,

нехай про це зголоситься суду.