Читаємо "Марусю Чурай" Ліни Костенко

ЯКБИ ЗНАЙШЛАСЬ НЕОПАЛИМА КНИГА
Розділ I.

Влітку 1658 року Полтава згоріла дощенту.
Горіли солом'яні стріхи над Ворсклою.
Плавились бані дерев'яних церков.
Вітер був сильний. Полум'я гуготіло.
І довго ще літав над руїнами магістрату
легенький попіл
     спалених паперів –
всіх отих книг міських Полтавських,
де були записи поточних судових справ.
Може, там була і справа Марусі Чурай?
Може, тому і не дійшло до нас жодних свідчень про неї,
що книги міські Полтавські "през войну,
под час рабовання города,
огнем спалени"?

А що, якби знайшлася хоч одна, –
в монастирі десь або на горищі?
Якби вціліла в тому пожарищі –
неопалима – наче купина?

      І ми б читали старовинний том,
      де писар вивів гусячим пером,
що року Божого такого-то, і місяця такого-то, і дня,
перед Мартином Пушкарем, полковником,
      в присутності Семена Горбаня,
що був на той час війтом у Полтаві,
перед суддею, Богом і людьми
Чурай Маруся – на підсудній лаві,
      і пів-Полтави свідків за дверима.

І загула б та книга голосами,
і всі б щось говорили не те саме.
І чорні бурі пристрастей людських
пройшли б над полем буковок хистких.

Тоді стара Бобренчиха, вдова,
суду такі промовила б слова:

– Пане полковнику і пане войте!
                                 Ускаржаюся Богу і вам на Марусю,
що вона, забувши страх Божий,
отруїла сина мого Григорія.
І втеди син мій Григорій наглою смертю вмер,
на здоровлі перед тим не скорбівши,
през отруєння і през чари бісовські.
То вам, панове, правдиво, під сумлінням, кажу
і людьми те освідчу.

Оскаржену Марусю Чураївну
тоді суддя суворо запитав, –
коли, чого і для якой причини
таке незбожне діло учинила?

Але вона ні слова не сказала, 

усправедливлень жодних не дала, 

тілько стояла, яко з каменю тесана.

Тода громада загула прелюто:
– Вона ж свій злочин визнала прилюдно!

Бо, як до Гриця, мертвого, припала,
казала все – як зілля те копала,
як полоскала, як його варила
і як уранці Гриця отруїла.

Вона ж співала, наче голосила,
на себе кари Божої просила.
Співала так, як лиш вона уміла!
А потім враз – неначе заніміла.

Тоді ми, вряд, упевнившись на ділі,
що Гриць умер, отруєний, в четвер,
предать землі звеліли до неділі,
прийнявши справу криміналітер.

Убивницю ж, Марусю, до розправи
скріпить в'язеням города Полтави.

Бобренчиха ж, та зацна удова,
нехай на Бога в горі упова
та настановить свідків, віри годних,
не підозренних у проступствах жодних.
Аби по правді свідчили про злочин,
що тут убивці іншого нема,
бо то не є ще доказ остаточний,
якщо підсудна визнала сама.

На то ставши, Параска Демиха, 

                                 в літах подейшлих, зізнала:
– Єдну душу Богу ховаю, а було так.
Недавненько, о півнях, вийшла я… 

– …трусити Левкову грушу, – підказав хтось. 

– Панове судді.
             Лесько Черкес мене на цноті змазує!

Тоді ми, вряд, казали-сьмо Черкесу і всім також
особам принаявним, щоб мову свідкам не 

                                                                      перебивали,
понєваж будуть випхані із ратушу,
а двері будуть взяті не скабу.

– Отож, кажу, недавненько, о півнях,
коли я вийшла глянути знадвору,
бо щось мені ускочило в димар, –
дивлюсь: Грицько вертається додому.

Ізвідки б то? Ще й наче напідпитку.
Якийсь такий, ніяк не вдягне свитку.
То я й питаю, ми ж сусіди: – Гей,
це де ж тебе так, хлопче, забарило?

– Та, чарку випив, там, в одних людей.
Чогось так біля серця заварило.

Коли ж невдовзі чую – у Бобренків
великий гвалт. То я туди городом.
Лежить Грицько, увесь уже посинів,
хрипить, здригає, роздирає ковнір.
А я кажу Бобренчисі: ой кумо,
ой кумо, це запитяна хвороба!
І що ми вже Грицькові не робили, –
вишіптували, терли, ізсилали,
свячене зілля клали на потилицю,
водою мили і переливали
хоробу не бобренківського пса, –
не помогло. Ще й щось таке балакав!
Там хто стояв, то мало хто не плакав.

В таких походах куля обминала,
не подолала вражеська рука,
щоб де? аж дома! дівка підманула,
струїла геть такого козака!
І от лежить у гробі в чорнобривцях,
на смерть убит. А тая чарівниця…

– Є докази, що це вона дала пиття?

– А хто ж би ще труїв Бобренка Гриця?
Кому він ще так знівечив життя?

Тоді на вряд був ставлений Фесько,
млинів дозорця скарбу військового,

що під боязню Божою признав:
– Панове суд!
                       Того я добре звісен.
Як що не так, беру на душу гріх.
Цю дівчину разів, мабуть, із вісім
коло млина вночі я спостеріг.
Над Ворсклою з небіжчиком стояла.
Ну, тобто він ще був живий тоді.
І що воно, гадаю, за проява –
дві тіні, млин і місяць на воді.
Мені-то що? На це ж нема заказу,
стояння – діло добре загалом.
А я таки чогось подумав зразу, –
аж де зійшлись, чого б то за селом?
А якось бачу – щось майнуло з греблі.
Шубовснуло – аж зойкнула вода.
А я ж туди і ніг не дотереблю.
Ну, думаю, втопилась, от біда.
То добре, що Іван тут нагодився
та витяг із води напівживу.
Бо там колись мій шурин утопився,
то гибле місце, я й не допливу.

Суддя сказав: – Усе це прикро, справді,
і ті млини, і втоплений шуряк.
Але ж ми іншу розглядаєм справу –
не як топилась, а труїла як.

Тож свідок мовив трохи не до діла.
Тут треба чітко провести межу.

– То я же не бачив, як вона труїла.
А як топилась, – бачив. То й кажу.

Тоді Бобренчиха становила інших осіб,
числом сімнадцять,
а з тих сімнадцяти має п'ять,
котрі до присяги годні будуть.

Ну, ті сказали, що Маруся – відьма,
що у Полтаві гіршої нема,
що всі це знають, і по ній це видно,
і що вона ж співала і сама:

"Котра дівчина чорні брови має,
то тая дівчина усі чари знає".

І то ж вона наврочила, нівроку,
що покалічив Савку Саврадим.
Уміє перекинутись в сороку,
а то виходить з комина, як дим.