СПОВІДЬ
Розділ IІІ. (продовження)
..Ішли ми з поля. Джміль гудів у глоді.
Був місяць травень, квіту без числа.
Коли назустріч Галя на підводі.
А Гриць і каже: — Бач, як підросла.
Минає час, на кого нарікати?
А я й незчувся, бувши на війні.
Таке було мишастеньке, пикате,
а от дивися — вже на виданні.
А Галя їде, стрічкою блискоче.
А віз високий, як гарба сливе.
— Оце так віз! — сміявся.— Не доскочиш.
Дочка хазяйська, павою пливе.
Окрило нас пилюкою. І в пояс
кленочок поклонився, закивав.
А Гриць іде, задумався уголос:
— За ці літа де я не побував!
Був на Пиляві і на Жовтих Водах,
під Корсунем і Збаражем був теж.
Которий рік, а я усе в походах.
А ти все ждеш, біднесенька, все ждеш.
А я все жду. Та не така й біднесенька.
Не думай, Грицю, справді не така.
Бо я чекаю не кого, а месника.
Я ж лицаря чекаю, козака.
Нема ж бо слави у дому сидячому.
Про себе, милий, думати не час.
— І чим же ми за це тобі віддячимо? —
казала так Бобренчиха не раз.
А дні зминули. Знов у сурми грано.
А нам було вже й не по двадцять літ.
Воно уже й женитися не рано,
так знов же треба вирушать в похід.
Не говорив ніяких слів.
Покірним смутком упокорив.
Обняв за плечі і повів
під срібне листя осокорів.
І ми були такі одні,
така печаль нас пов’язала!
Щось надірвалося в мені,
і я йому тоді сказала:
— Якщо загинеш, буду я вдовою.
Чи й ти, не знаю, любиш так мене.
А я вже, Грицю, їден дух з тобою,
хай ми вже й тілом будемо одне.
Я цілувала його віченьки,
аж поки місяць не погас.
Щаслива тобі цяя ніченька,
остання, може, у нас!..
Прив’язала баклагу йому до сідла.
Недалеко, лише до воріт, провела.
Ну, бо хто ж я йому, ні сестра, ні жона.
Засміюся при всіх, а заплачу одна.
А вже пішли про мене й поговори.
Знов потяглися тоскні вечори.
Бо то вже так, вже як пішлось на горе,
то так уже і піде, як з гори.
Вже й не співалось. І слова ті самі ж,
а мов не ті, таке щось в них смутне.
Вже й подруги повіддавались заміж,
уже й не кличуть дружкою мене.
Бо я така зробилась, як черниця.
Куди вже там співать про молоду?
Куди вже там ходить на вечорниці,
як я до церкви ледве вже іду?
А люди судять, їм аби причину.
Дарма що лихо, що такі часи.
Ішла крізь очі, мов крізь колющину,
обдерта до кривавої роси.
А суд, а суд! Яка страшна покута.
Послухати — життя як не моє.
А я неначе до стовпа прикута,
і хто захоче, той і обплює.
Куняють райці, як осінні мухи.
Горбань гуде, як в’їдливий комар.
Дурні плітки якоїсь лепетухи
загуслим дьогтем ллються в каламар.
Які слова казались там негідні!
А я стояла, думала — впаду.
Дрібні людці, гієни стервоїдні,
які ж ви ласі на чужу біду!
...Хоч би заснути... Але вже не спалось.
Душа до ранку смутком осипалась.
Згадала все, кожнісіньку дрібничку.
І хату нашу, і оту криничку,
і над вікном гніздечко ластовине,
що щастя принести було повинне.
Той берег наш, урослий очеретом.
І наш лелечий, наш лелечий двір,
де на гнізді з вербовим мінаретом
старий лелека молиться до зір.
А потім вранці одлітає вгору.
Сидить буслиха в тихому гнізді.
Аж враз — для крил не вистачає двору,
то підросли лелеки молоді.
Гніздо тісненьке, по нозі поставлять,
та все під осінь як залопотить! —
та всі лелеки крила як розправлять! —
здається, й хата в небо полетить.
А ще чогось жаліла за дощами,
за цвітом яблуневим, за хрущами,
за сонцем і за квітами в траві,—
якісь вони зробились, як живі.
Здається, що й листок би цілувала,
в дзвіночку б ночувала, як бджола...
Отак собі все гарне пригадала.
Людиною ще трохи побула.
...А вранці в грати повійнуло вітром
і провело, як смушком, по руках.
Тюрма повільно сповнюється світлом,
лиш причаїлась темрява в кутках.
Там Хо сидить.
З’явись мені, будь ласка!
Жмуточок пітьми в закапелках дня,
маленький Хо, моя дитяча казка,
звірятко, може,
може, чортеня.
Тепер ти тут мій приятель єдиний,
Чи ти зі мною підеш і туди?
Не треба, Хо. Там холодно.
А йди-но,
ти, може, хочеш з кухлика води?
Підходь, не бійся. Вип’єм по ковточку.
Сьогодні що? Вівторок? Середа?
Хо шарудить у темному куточку…
Яка недобра в кухлику вода!
По гратах в’ється зелененький вусик.
Куди він пнеться у таку діру?
Ввійшов тюремник, тицьнув мені вузлик,
щось пробурчав, а що — не розберу.
Взяла той вузлик, не питаю звідки.
Для цього болю вже немає слів.
Мну той краєчок білої намітки...
Оце таке. Тюремник пожалів.
От я і маю хоч яку розраду.
Складаю та розрівнюю пружки.
Тих кілька яблук з маминого саду!
Ріднесенька, пекла ще й пиріжки.
Як там вона? І як їй буде жити?
Порожня хата і порожній двір.
Дильований хлівець, соломою пошитий...
Старий лелека молиться до зір.
Цвіте шпориш, і заростає стежка.
Тому двору не треба вже воріт.
Дрібний ромен, як вижовкла мережка
красолька, мак і королевий цвіт,—
усе цвіте і кланяється літу.
Пашить медами скосиста гора.
І серед того всього буйноцвіту —
вона одна, зоключена, стара.
І вже ніхто не вернеться ніколи.
І хата вмре... і я вже не прийду...
І лиш на схилах монастирські бджоли
бринять у монастирському саду...
Розділ IІІ. (продовження)
..Ішли ми з поля. Джміль гудів у глоді.
Був місяць травень, квіту без числа.
Коли назустріч Галя на підводі.
А Гриць і каже: — Бач, як підросла.
Минає час, на кого нарікати?
А я й незчувся, бувши на війні.
Таке було мишастеньке, пикате,
а от дивися — вже на виданні.
А Галя їде, стрічкою блискоче.
А віз високий, як гарба сливе.
— Оце так віз! — сміявся.— Не доскочиш.
Дочка хазяйська, павою пливе.
Окрило нас пилюкою. І в пояс
кленочок поклонився, закивав.
А Гриць іде, задумався уголос:
— За ці літа де я не побував!
Був на Пиляві і на Жовтих Водах,
під Корсунем і Збаражем був теж.
Которий рік, а я усе в походах.
А ти все ждеш, біднесенька, все ждеш.
А я все жду. Та не така й біднесенька.
Не думай, Грицю, справді не така.
Бо я чекаю не кого, а месника.
Я ж лицаря чекаю, козака.
Нема ж бо слави у дому сидячому.
Про себе, милий, думати не час.
— І чим же ми за це тобі віддячимо? —
казала так Бобренчиха не раз.
А дні зминули. Знов у сурми грано.
А нам було вже й не по двадцять літ.
Воно уже й женитися не рано,
так знов же треба вирушать в похід.
Не говорив ніяких слів.
Покірним смутком упокорив.
Обняв за плечі і повів
під срібне листя осокорів.
І ми були такі одні,
така печаль нас пов’язала!
Щось надірвалося в мені,
і я йому тоді сказала:
— Якщо загинеш, буду я вдовою.
Чи й ти, не знаю, любиш так мене.
А я вже, Грицю, їден дух з тобою,
хай ми вже й тілом будемо одне.
Я цілувала його віченьки,
аж поки місяць не погас.
Щаслива тобі цяя ніченька,
остання, може, у нас!..
Прив’язала баклагу йому до сідла.
Недалеко, лише до воріт, провела.
Ну, бо хто ж я йому, ні сестра, ні жона.
Засміюся при всіх, а заплачу одна.
А вже пішли про мене й поговори.
Знов потяглися тоскні вечори.
Бо то вже так, вже як пішлось на горе,
то так уже і піде, як з гори.
Вже й не співалось. І слова ті самі ж,
а мов не ті, таке щось в них смутне.
Вже й подруги повіддавались заміж,
уже й не кличуть дружкою мене.
Бо я така зробилась, як черниця.
Куди вже там співать про молоду?
Куди вже там ходить на вечорниці,
як я до церкви ледве вже іду?
А люди судять, їм аби причину.
Дарма що лихо, що такі часи.
Ішла крізь очі, мов крізь колющину,
обдерта до кривавої роси.
А суд, а суд! Яка страшна покута.
Послухати — життя як не моє.
А я неначе до стовпа прикута,
і хто захоче, той і обплює.
Куняють райці, як осінні мухи.
Горбань гуде, як в’їдливий комар.
Дурні плітки якоїсь лепетухи
загуслим дьогтем ллються в каламар.
Які слова казались там негідні!
А я стояла, думала — впаду.
Дрібні людці, гієни стервоїдні,
які ж ви ласі на чужу біду!
...Хоч би заснути... Але вже не спалось.
Душа до ранку смутком осипалась.
Згадала все, кожнісіньку дрібничку.
І хату нашу, і оту криничку,
і над вікном гніздечко ластовине,
що щастя принести було повинне.
Той берег наш, урослий очеретом.
І наш лелечий, наш лелечий двір,
де на гнізді з вербовим мінаретом
старий лелека молиться до зір.
А потім вранці одлітає вгору.
Сидить буслиха в тихому гнізді.
Аж враз — для крил не вистачає двору,
то підросли лелеки молоді.
Гніздо тісненьке, по нозі поставлять,
та все під осінь як залопотить! —
та всі лелеки крила як розправлять! —
здається, й хата в небо полетить.
А ще чогось жаліла за дощами,
за цвітом яблуневим, за хрущами,
за сонцем і за квітами в траві,—
якісь вони зробились, як живі.
Здається, що й листок би цілувала,
в дзвіночку б ночувала, як бджола...
Отак собі все гарне пригадала.
Людиною ще трохи побула.
...А вранці в грати повійнуло вітром
і провело, як смушком, по руках.
Тюрма повільно сповнюється світлом,
лиш причаїлась темрява в кутках.
Там Хо сидить.
З’явись мені, будь ласка!
Жмуточок пітьми в закапелках дня,
маленький Хо, моя дитяча казка,
звірятко, може,
може, чортеня.
Тепер ти тут мій приятель єдиний,
Чи ти зі мною підеш і туди?
Не треба, Хо. Там холодно.
А йди-но,
ти, може, хочеш з кухлика води?
Підходь, не бійся. Вип’єм по ковточку.
Сьогодні що? Вівторок? Середа?
Хо шарудить у темному куточку…
Яка недобра в кухлику вода!
По гратах в’ється зелененький вусик.
Куди він пнеться у таку діру?
Ввійшов тюремник, тицьнув мені вузлик,
щось пробурчав, а що — не розберу.
Взяла той вузлик, не питаю звідки.
Для цього болю вже немає слів.
Мну той краєчок білої намітки...
Оце таке. Тюремник пожалів.
От я і маю хоч яку розраду.
Складаю та розрівнюю пружки.
Тих кілька яблук з маминого саду!
Ріднесенька, пекла ще й пиріжки.
Як там вона? І як їй буде жити?
Порожня хата і порожній двір.
Дильований хлівець, соломою пошитий...
Старий лелека молиться до зір.
Цвіте шпориш, і заростає стежка.
Тому двору не треба вже воріт.
Дрібний ромен, як вижовкла мережка
красолька, мак і королевий цвіт,—
усе цвіте і кланяється літу.
Пашить медами скосиста гора.
І серед того всього буйноцвіту —
вона одна, зоключена, стара.
І вже ніхто не вернеться ніколи.
І хата вмре... і я вже не прийду...
І лиш на схилах монастирські бджоли
бринять у монастирському саду...
Немає коментарів:
Дописати коментар