СПОВІДЬ
Розділ IІІ. (продовження)
Той монастир недавно збудували.
Там дзвони є на різні голоси.
Його Пушкар з Іваном фундували,
раніш були ліси там та ліси.
Ще пам’ятаю — угорі над нами
ходили дикі кози табунами.
Ревли весною тури-переможці,
шугали кажани-чепіргачі.
І пугачі, неначе запорожці,
«пу-гу! пу-гу!» кричали уночі.
А потім — в ліс прорубана дорога,
пішли угору коні та воли.
А ми усе дивилися з порога,
любили тишу — звикнуть не могли.
Такі були ті люди невсипущі,
так похилялись верби від сокир.
Возили вгору дерево із пущі,
дернину, цеглу — все на монастир.
Та й виріс він над Ворсклою на скелі,
три шапки бань на свіжих бервенах.
Та й мружить очі монастирських келій
на Кривохатки наші в бур’янах.
Хати у нас і справді-то не хвацькі.
Присілок давній, хто яку змостив.
Родини зо три там були козацькі,
а ті робили всі на монастир.
От що в нас гарне, так ото садочки.
І ми жили, щоб гірш за всіх, то ні.
Достаток? Був. Як кажуть, дві сорочки —
одна в пранні, а друга на мені.
Бобренки, ті не дуже бідували.
Вони в оренду землю віддавали.
У Кривохатках хатка та нова —
єдина, може, хатка не крива.
Але й жили! Душили копійчину.
У дві душі робили без спочину.
Як тих людей двох доля спарувала?
Там завжди сварка висіла, як чад.
Бобренчиха не те щоб хорувала,
ні, то вже вдача. Все, було, невлад,
все їй не так, і чоловік, і хата.
Все щось болить, то груди, то живіт.
Така була висока і цибата,
як чапля з Перещепинських боліт.
Все скаржилась, ходила якось боком.
Кляла Бобренка на усі лади.
А ненаситна! — що нагледить оком,
то дзьобом так і вихопить з води.
Жили од нас за третім перелазом.
Мій батько співчував йому, невдасі.
Вони іще й парубкували разом,
і поженились десь у одночассі.
На Дмитра десь. А вже десь на Варвари
прийшов Бобренко, похиливши гребінь:
«Знайшов собі ти дівчину до дари,
а я ускочив під дурного греблю».
І в нього кров козацька закипала,
і стугоніли в пам’яті шаблі.
Вона ж його як в землю закопала,
і він притих, заборсався в землі.
Та й став домашніх хоругов хорунжим.
Не піднімав очей на Чурая.
Пішов би з військом у похід,—
так грунт же.
Струснув би з себе той хомут,— сім’я.
Все гнав думки, мулькі та недоречні.
Та, наробившись, храповито спав.
Погладшав, запузатів, постатечнів
і втратив серце до козацьких справ.
А якось їхав через Ворсклу возом,
чи задрімав, чи так не додививсь,
і в Іордань, затягнену морозом,
вночі з конем і возом проваливсь...
Бобренчиха лишилася вдовою,
лютіша стала до роботи вдвоє.
Було, не вип’є, бідна, і не з’їсть,—
уся пішла в роботу і у злість.
Така уже зробилась, як Яга.
Все на курей накрикує: «Гай-га!»
Стару людину ганити негоже.
Та й, власне, що ж, відомо вже давно:
співає кожен, хто якої може.
І так співає, як йому дано.
Хто про калину, хто про джигуна.
А в неї завжди пісенька одна:
— Чого сидиш? Одвик хазяйнувати.
Мені б оце невістку молоду.
А то все мати, мати, мати, мати!
Чи я коли хоч помочі діжду?
От ти прийшов з великого походу,
а не приніс ні слави, ні добра.
Сидиш, мовчиш, ні за холодну воду.
Та й не туди, що я уже стара.
Все дивишся, та якось наче здалеку.
Все думаєш, і лікоть на столі.
То все небесні, сину мій, мигдалики.
А треба жити, сину, на землі.
Тече повітка. Хата занехаяна.
Підмокло сіно. Поламався віз.
Все просить рук. Усе кричить хазяїна.
І грошей, грошей треба позаріз!
— Чого ви, мамо, є в нас, слава богу,
хліб і до хліба, поле і воли.
— Якби ти взяв ще дівчину не вбогу,
то, може б, якось ми і прожили.
В тії Марусі що не слово — насторч.
Таж там росте на хаті кропива.
Мені таку невістку ані на оч,
ні на оч, сину, поки я жива!
— А що покрив я дівчину неславою?
Не буде, мамо, доля нам сприять.
А гроші?
Он, у горщику під лавою,
ще й попелом притрушені, стоять.
— А то твої? Чи ти доклав старунку?
Чи ти укинув таляр хоч туди?
Ну що ж, іди, бери свою чаклунку,
бо гроші є у матері,—веди!
Така мені від тебе, сину, дяка.
Живу, роблю, гарую цілий вік.
Та все ж одна.
Тягну, як шкапиняка.
Коли живий іще був чоловік,
то ми удвійко гарували з татом.
Ми працею вкладалися в грунти,
ставком себе примноживши і садом.
А чим примножив по хазяйству ти?
Що я ж тебе не тільки виглядала,
я ж у землі сиділа тут, мов кріт.
Я ж кождий гріш призбираний складала.
Та то ж не гроші, то ж кривавий піт!
Іди, женись, хай буде не по-людськи.
Але як пустка свисне у печі,
то, наплодивши злиднів, голопуцьків,
не посилай до баби по харчі.
Щоб так і знав: як сходитиму з світу,
то не лишу тобі і заповіту.
Все одпишу на церкву й монастир,—
на всю Полтаву будеш багатир!
Вже й Гриць мені повторював: — Затям,
любов любов’ю, а життя життям.
Було, питаю: — Що воно за диво?
Під Берестечком бився ти сміливо.
Під Зборовом також і над Пилявою
своє ім’я ти не покрив неславою.
І тільки у домашньому бою
сміливість раптом втратив ти свою.
А він і сам себе не впізнає.
— Не смійся,— каже.— Так воно і є.
Не так ті кулі козаку страшні,
як це щоденне пекло метушні.
Коли я йшов, Марусю, у повстання,
я твердо знав, що ти уже моя,
що це любов і перша, і остання,
що не знесе ніяка течія
мене убік. Що я уже нікому,
нікому в світі так не поклянусь.
Що з тих боїв, з таких боїв! —
додому
я вже навіки інший повернусь.
Бо вже таке підняв на свої плечі,
такою кров’ю в битвах освятивсь,
що всі оті домашні колотнечі
мене вже не засмокчуть, як колись.
